Приїхали ми до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчина п’яти років і плаче гіркими сльозами. — Ти чого, — питаю, — ревеш?

Приїхали ми до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчина п’яти років і плаче гіркими сльозами.

Повідомляє    cikavopro.com

— Ти чого, — питаю, — ревеш?

А він відповідає:

— Я до бабусі приїхав. Пішов у двір гуляти, повернувся, а вона двері не відкриває.

Я говорю:

— Ну і чого соплі бульбашками надувати. Бабуся, напевно, в магазин вийшла, зараз повернеться.

А він реве, аж трясеться. Маленький такий, дуже шкода — словами не передати.

— Тебе як звуть?

— Ро-о-ома …

— Ти з якої квартири?

— З 18…

А в вісімнадцятій квартирі нові мешканці, я їх ще не знаю. Подзвонила туди — тиша. Ну не залишати ж дитини на сходах

— Пішли, — кажу, — Рома, в гості. А бабусі записку у дверях залишу.

Прийшли додому. Поки чоловік його розважав, я записку написала: «Рома знаходиться в кв.28 ». Спустилася, засунула у дверну щілину. Повертаюся, Рома вже з моїм дорослим хлопчиком машинки по підлозі катає, все добре.

Вмила його, питаю:

— Борщ будеш?

— Буду.

Навернув тарілку борщу, тільки ложка мелькала.

— На друге голубці. Будеш?

— Буду.

Апетит хороший, не причепишся. Два голубці змів за один присід.

— Тобі компот чи сік?

— Мені чай.

У мене злегка витягнулося обличчя, тому що коли мені було 5 років і в будинку був компот або сік, мене б ніхто не змусив пити чай.

Ну добре. Сидимо, п’ємо чай з вафельним тортиком, Рома з моїм чоловіком розмовляє. Обговорили всі суто чоловічі питання: які бувають марки машин, яку вони швидкість розвивають та інше важливе.

Прийшла моя мама. Пояснюю їй появу гостя. Мама каже:

— Дивно. У 18-ій квартирі живе дівчина твого приблизно віку.

Я нічого дивного в цьому не побачила. Сорокарічна дівчина цілком може бути бабусею п’ятирічного онука, хто ж їй заборонить.

Мама вважала мій аргумент цілком переконливим і теж кинулася розважати гостя. Витягла коробку з іграшками і тут пішли у них веселощі.

Приблизно через годину лунає дзвінок у двері. Відкриваю — на порозі дівчина приблизно мого віку (добре за п’ятдесят, а то й лукавити — спасибі, добра мама).

— Доброго вечора, — каже. — Я ось з роботи приїхала, а у мене у дверях записка. Ви, напевно, квартирою помилилися

Мене насторожило вже те, що вона приїхала з роботи. А те, що ім’я Рома ні про що їй не говорить, зовсім вибило з колії.

— У вас онук хіба не губився? — питаю.

— У мене онуків поки немає, — відповідає.

Так. Пазл не складається.

Повертаюся до кімнати. Там всі зайняті справою: мама вантажить кубики в самоскид, чоловік прив’язує до цього самоскиду мотузку, начальник транспортного цеху Рома роздає всім вказівки.

— Рома, — кажу я, — ти з якої квартири?

— З вісімнадцятої, — не відриваючись від процесу навантаження і транспортування відповідає Рома.

— А цю тітку ти знаєш?

Рома обертається, мигцем дивиться на господиню 18-ї квартири, байдуже кидає «Ні» і повертається до справ.

— І вона тебе не знає, — кажу я. — Хоча живе в вісімнадцятій квартирі.

Вантажник і водій самоскида завмирають на місці і з подивом дивляться на Рому.

— Не живе, — заспокоює нас Рома і намагається продовжити гру.

Всі мовчки перекладають погляд з Роми на дівчину.

— Я живу в вісімнадцятій, — злякано бурмоче вона. — Але це не мій хлопчик, чесне слово, не мій.

Я можу зрозуміти, чому вона така перелякана: у моєї мами таке обличчя, немов вона ось-ось запустить в неї кубиком і переїде самоскидом.

— Стоп гра, — кажу я і сідаю на підлогу поруч з Ромою. — Давай-но спочатку. Ти до бабусі звідки приїхав?

— З Києва.

— А свою адресу в Києві ти знаєш?

Називає адресу: вулицю, будинок, квартиру.

— А бабусину адресу знаєш?

Називає адресу бабусі і пазл складається. Маленький бешкетник носився з друзями у своєму дворі і в процесі гри вони непомітно перемістилися у двір сусідній. Потім друзі розбіглися по домівках, ну і наш герой пішов додому, чого йому одному на вулиці робити. Будинки типові, як дві краплі води один на одного схожі. Замість бабусиного будинку він прийшов в наш. У двері побарабанив — йому не відкрили. Він злякався і заплакав. Та й все. .

Сунули Ромі машинку на добру довгу пам’ять, схопили в оберемок і понесли до бабусі. Яка там, напевно, вже вся сива, якщо взагалі жива.

Заходимо до сусіднього двору. Чуємо далеко голос, що кличе ніжно:

— Рома! Ромааа! Ромааан!

Біжимо на цей голос. Бачимо до смерті перелякану жінку приблизно мого віку (після святкування 60-річного ювілею не всі ще букети пов’яли).

— Ваш?

— Наш!

І з риданнями кидається на груди відразу нам усім.

Заспокоїли, роз’яснили ситуацію, посміялися. У бабусі сміх був нервовий, треба сказати. А Ромі хоч би що, у нього нова машинка, чого ви там всі кричите, не даєте зосередитися людині на грі.

Бабуся так розсипалася в подяках, що ми поспішили відступити, поки вона зовсім не розсипалася. Даємо задній хід, чуємо, вона каже:

— Рома, пішли швидше обідати, ти ж голодний.

— Я вже поїв, — відповідає Рома, бавлячись машинкою по асфальту.

— Він уже поїв, — підтверджую я, обертаючись. — Перше, друге і чай.

— Треба ж! — дивується бабуся. — Він так погано їсть, прямо ложку супу в нього не запхати.

Я здивовано піднімаю брову, згадуючи, які порції спожив за обидві щоки Рома, а він відволікається, нарешті, від машинки і кричить нам:

— Поки що! Я завтра ще прийду!

Be the first to comment on "Приїхали ми до мами. Заходимо в під’їзд, а там сидить хлопчина п’яти років і плаче гіркими сльозами. — Ти чого, — питаю, — ревеш?"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*